З нагоди відзначення 190-ої річниці з дня народження Т.Г.Шевченка.

Шевченко Тарас Григорович - Український поет, художник, мислитель.

Література про Кобзаря в тисячі разів перевищує обсяг найголовнішого твору генія українського народу. Величезна кількість книжок десятками мов світу (від окремих брошур та журнальних статей до солідних енциклопедичних видань) присвячена життю Т.Шевченка, його стражденному шляху національного пророка. Але говорити про Кобзаря - значить говорити про дух України, і отже, цю тему не буде вичерпано доти, доки існує на Землі наш народ. Т.Шевченко - воістину цілий Всесвіт, і це особливо гостро відчуває той, хто без поспіху, рядок за рядком, за покликом серця, занурюється у бездонні глибини шевченківської спадщини.

190 річниця з дня народження поета спонукає всіх мислячих людей знову запитувати себе: як людина, народжена в кріпосному рабстві, піднеслась до геніальних висот духу? Яким був справжній, не міфологізований Шевченко?

Геніальний український поет, народна гордість народу, Тарас Григорович Шевченко побачив світло сонця в нужденній хатині кріпака в селі Моринцях Звенигородського повіту на Київщині 9 березня (25 лютого ст.ст.) 1814 р.

Грамоти навчався у сільського дяка. Після смерті батьків наймитував. З 1829 р. був козачком у пана П. Енгельгардта. Разом із паном п'ятнадцятирічним підлітком переїхав спочатку до м. Вільно, а в 1831 р. - до Петербурга. У 1832 р. був відданий на навчання до живописця В. Ширяєва. 1836 р. познайомився з художником І. Сошенком, а через нього з К. Брюлловим, В. Жуковським, В. Григоровичем, О. Венеціановим, Є. Гребінкою, які організували викуп юнака з кріпацтва. У 1838 р. був прийнятий до Петербурзької академії мистецтв, де став одним із улюблених учнів К. Брюллова.

Починаючи з 1837 р. Т. Шевченко писав поетичні твори: балади, поеми, вірші. 1840 р. вийшла друком перша його збірка поезій "Кобзар", до якої увійшло 8 віршів. 1841 р. окремим виданням було надруковано поему "Гайдамаки", в якій зображено народне повстання 1768 р. (Коліївщину). Уже в ранній творчості поета відчутні гуманістичні тенденції і спопеляючий гнів проти визиску людини.

Отримавши волю, Шевченко з великою жадобою вбирає дорогоцінну спадщину світової культури, швидко зростаючи до рівня освіченості передових представників тогочасної інтелігенції, у колі якої він незабаром завойовує щиру симпатію і любов.

Навчаючись в Академії мистецтв, Т.Шевченко зазнав впливу К. Брюллова, що позначилося на перших його роботах. Однак він прагне виробити власний почерк. У картинах "Катерина" (1842), "На пасіці", "Селянська родина" (обидві 1843 р.) правдиво відображено життя трудівників.

Т.Шевченко входить у салони столичної інтелігенції, бере участь у літературно-мистецьких вечорах, стає для них не просто бажаним гостем а й дієвим учасником. Серед нових знайомих, які щиро опікуються його долею, бачимо художників, музикантів, артистів, журналістів, літераторів, учених, військових, чиновників, - чимало з них належать до титулованої аристократії.

Може, ще й тому вихід друком 18 квітня 1840 року невеликої книжечки віршів "Кобзар" Тараса Шевченка має сенсаційний відгук. Усі найвпливовіші столичні газети і журнали друкують схвальні рецензії, незважаючи на те, що книга написана "малоросійською" мовою. Шевченка називають першим справжнім поетом після смерті О.Пушкіна (О.Сеньковський, "Библиотека для чтения"), а "Кобзар" - "єдиною гідною уваги літературною появою" (П. Плєтньов, "Современник").

Навесні 1843 р. Т.Шевченко приїздив в Україну. Відвідав Київ, Яготин, Кирилівку, Березань, місцевості, де була розташована Запорізька Січ. 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів "Живописна Україна".

Навесні 1845 р. після закінчення Академії мистецтв Тарас Григорович повернувся в Україну з наміром остаточно оселитися в Києві. Працював у Київському університеті, Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів, подорожував по Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлю й Волині. 1846 р. поет вступив до Кирило-Мефодіївського товариства. У березні в Седневі в маєтку Лизогуба працював над підготовкою другої збірки "Кобзар". Написав передмову, в якій критично оцінив тодішній стан розвитку української літератури.

До другої збірки Т.Шевченко мав умістити ті поезії, які могли пройти цензуру. Більшість його творів, написаних у 1843- 1847 рр., були зібрані в рукописний альбом "Три літа", який він завжди возив із собою.

За таємним розпорядженням із Петербурга Т.Шевченка було наказано затримати і з усіма його паперами негайно доставити у столицю. 5 квітня 1847 р. його було заарештовано за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, а, насамперед, за викривальні сатиричні твори ("Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим...", "Розрита могила...", "Холодний яр", "Великий льох").

Доповідаючи Миколі І, шеф жандармерії О.Орлов підкреслював, що не так важливі задуми братчиків, як "обурливі твори Шевченка", називаючи поета "одним з найважливіших злочинців". "Вся справа доводить, що Шевченко не належав до українсько-слов'янського товариства, а діяв окремо". В архівах жандармерії альбом "Три літа" пролежав до 1907 р., однак більшість творів з нього в різних списках була надрукована за межами царської Росії. Поета заслали рядовим солдатом до Оренбурга із забороною писати й малювати. 1848 р. на прохання начальника експедиції з вивчення Аральського моря, географа і мореплавця О. Бутакова, Т. Шевченка як художника було включено до складу експедиції. Таким чином, він дістав можливість малювати. Крім морських краєвидів, відтворив життя і побут казахського народу ("Казашка Катя", "Байгуші"), написав серію малюнків "Притча про блудного сина", де кожен із 8 аркушів є метафорично-символічним образом миколаївської Росії.

Незважаючи на заборону писати, в 1847-1860 рр. він створив понад 100 поетичних творів, зібравши їх у "захалявні книжечки". Саме в засланні написав найкращі зразки філософської, пейзажної та інтимної лірики.

1850 р. за порушення царських заборон Т.Шевченка заарештували вдруге і відправили до Орська. Згодом перевели у віддалене Новопетровське укріплення і посилили нагляд за ним. Тільки у 1853-1857 рр. він зміг продовжити писати. В кінці заслання Т.Шевченко створив низку повістей мемуарного характеру російською мовою.

У 1857 р. після клопотань знайомих і друзів, зокрема, родини віце-президента Академії мистецтв графа Ф. Толстого, Т. Шевченка звільнили із заслання. Оселитися в Україні йому знову не вдалося. Зустріч із рідною землею була нетривалою - кілька місяців улітку 1859 р. У липні поблизу с. Прохорівка Т.Шевченка заарештували знову. Після допиту в Києві його звільнили і відправили до Петербурга. Він продовжував удосконалювати мистецтво і техніку офорта, опановував нові прийоми гравірування. У 1860 р. рада Академії мистецтв присвоїла йому почесне звання академіка гравюри. У 1860 р. з'явився новий "Кобзар", прихильно зустрінутий критикою.

Творчість Т.Шевченка тематично відповідає трьом головним періодам його життя: 1838-1847 рр. (від викупу з неволі до арешту), 1847-1857 рр. (період ув'язнення і заслання), 1857- 1860 рр. (період після заслання). Твори першого періоду відобразили осмислення поетом характерних ознак життя народу, його традицій, побуту, історичного минулого. До творів цього періоду належать "Іван Підкова", "Гайдамаки", "Тарасова ніч", "Сон" ("У всякого своя доля"), "Кавказ", "Єретик", "І мертвим, і живим...", "Великий льох".

У творчості другого періоду розробляється пісенний жанр. Поезії позначені опертям на фольклор в усьому розмаїтті його тематики. Різнобічні знання Т.Шевченка, його мистецьке обдаровання з особливою виразністю відобразилися у творах останнього періоду. Тут він звертається до античних сюжетів, тем філософського осмислення буття (ролі митця у суспільстві, майбутнього України).

10 березня 1861 р. в Петербурзі перестало битися серце Т.Шевченка. Через тиждень було оголошено маніфест про скасування кріпацтва... Петербург вражений трагічною звісткою, із великою пошаною ховав Кобзаря на смоленському кладовищі. "За труною йшло багато студентів, майже весь університет, уся академія, всі професора і багато людей. Вся університетська набережна від Двірцевого до Миколаївського мосту були буквально запруджені народом", - повідомляв "Исторический вестник".

Одразу ж почалися клопоти щодо виконання Шевченкового заповіту й перепоховання його в Україні. 26 квітня домовину з прахом поета поїздом повезли до Москви, а далі - кіньми до Києва, куди похід прибув 6 травня увечері. Наступного дня пароплавом "Кременчук" рушили до Канева. Чернеча гора над Дніпром недалеко від Канева, що зараз зветься Тарасовою, стала 8 травня 1861 року не лише місцем його останнього притулку, як цього бажав собі у "Заповіті" поет, а й святилищем духу України.

Творчість Т. Шевченка - особливе явище в українській культурі. Він показав світові красу й силу української мови, спираючись на багатство народної мови, розвинув у своїй поезії ідеї рівності вільних народів, створення суспільства, в якому розкриються найвищі людські якості. Т.Шевченко є найбільшим українським поетом, бо в його поезії знаходимо найкращий і найсильніший вислів любові до рідного краю й рідного народу, бо в його творах замкнений увесь зміст українського народного життя. В своїх поезіях оспівав Т.Шевченко не тільки буйну красу української природи: Дніпра, ланів, степів, садів, але й світлу минувшину народу та його тогочасне тяжке горювання. В них висловив поет також тривогу за майбутність України.

Хочеться, зокрема, звернути увагу на величезну свободу, з якою в поезії Т.Шевченка розкриваються різноманітні сторони і відтінки ліричного переживання. Як небагато хто з його сучасників, поет вміє зливати в один киплячий потік різнорідні настрої і душевні стани - скорботу, ніжність, гнів, сарказм, полум'яний заклик до дії - і робить це з легкістю геніального поліфоніста. Відтворення ліричного переживання в його бурхливій емоційній динаміці, природній "текучості", в драматичній діалектиці почуттів - це справжня домена поезії Т.Шевченка.

"Що є мірою вселюдської величі Т.Шевченка, в чому значення його творчості як однієї з найбільших величин світової літератури? Часто ми визначаємо цю міру дещо механічно, навіть кількісно, знаходячи її, наприклад, в "частотності" світового резонансу Шевченківської спадщини.

Звичайно, історики літератури мають зареєструвати кожне, нехай навіть неголосне відлуння поетового голосу у будь-якій традиції (художній, публіцистичній і т.п.) будь-якої епохи. Для нас дороге кожне "незле, тихе слово" про поета, навіть кинуте мимохіть - у листі, щоденниковому записі, в лекції, бесіді і т. ін. але воно, зрозуміло, не може бути еталоном згаданої міри. Так само замало для розуміння поетового місця у світовій літературі байдужого порівняльного переліку алюзій та ремінісценцій з помічених і не помічених у творчому спадку Кобзаря. Все це - лише тінь поетової слави, по суті, історико-архівний додаток до неї. І алюзії в Т.Шевченка, і алюзії з Шевченка потрібні не для самоцінних і самодостатніх порівнянь, а для інших вищих і важливіших цілей. Словом, для визначення згаданої мірі треба вийти на соціокультурний простір, значно ширший від елементарних історико-культурних уподібнень, аналогій, відгуків і т.п.

В Шевченкові ніби перебиваючи одна одну, заговорили всі, доти безмовні складові народної стихії, національні (скажімо, в "Гайдамаках") і загальнолюдські ("пізньопетербурзька лірика"), етнічно і історично виокремлені і рішуче універсальні.

В "Кобзарі поспішало "означуватися" те, що впродовж століть внаслідок зрозумілих соціальних причин за всієї своєї патетичності не могло художньо та ідеологічно оформитися, віднайти свій світоглядний та естетичний регістр.

Він ознаменував радикальну демократизацію світової культури. Йдеться не про її необхідне омасовлення з усіма його світлотінями, не про переміну її соціальної адреси (донедавна індивідуально-елітарної, тепер націленої на великі колективи) - йдеться про її нову якість, про перетворення всієї її суспільно-художньої фактури. У Т.Шевченка вона набирає нових ознак, визріваючи та викристалізовуючись не на горішніх поверхах соціуму, а зміщуючись ближче до першореальності, подалі від умовностей, що ними обставлена і захаращена культура тих поверхів. В літературі останніх століть ніхто з такою силою і рішучістю не перетворив кожний атом своєї біографії на художній досвід, на світоглядне підґрунтя своєї творчості, як Т.Шевченко.

З Т.Шевченка заговорили цілі соціальні материки, ледь намічені на елітарних культурологічних картах, велетенські доті незнані масиви людського горя, вперше залунав на повну силу той трагічний супровід світової історії, що його так довго не чула чи не хотіла чути культура, усамітнена на своїх "чарівних горах". По-суті, саме з Т.Шевченка (зрозуміло, у світоглядному, а не вузько історико-генетичному плані) розпочинається довгий і драматичний процес планетарної демократизації світової літератури, повсюдне оновлення її епосу, її героїчні намагання щонайбільш переконливо розповісти про всі "мертві доми", всі гетакомби нової і новітньої історії, про весь її трагічний "баланс". Очевидне її бажання віддати весь неосяжний діапазон людського болю, віднайти абсолютну солідарність з упослідженою і покривдженою людиною світу, пошматованого класово-егоїстичними пристрастями. "Кобзар" Т.Шевченка - один з перших взірців такого по-справжньому олюдненого мистецтва.

"Поет, який мріяв про те, щоб його поезія стала надбанням рідного українського народу, знайшов безсмертя серед найвидатніших класиків світової літератури. Зв'язок Тараса Шевченка зі своїм часом і своїм народом був справді кровним - поет був у прямому розумінні слова сином епохи і сином народу. Саме тому зміг він стати батьком нової української літератури, більше того - духовним батьком, ідейним вождем і натхненником історичного процесу, який відбувався в Україні.

Ніхто не сказав краще про це, як Іван Франко: "Він був сином мужика - і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком - і вказав нові світи й вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу... Доля не шкодувала йому страждань... Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті - невмирущу славу і всерозквітаючу радість, в мільйонах людських сердець все наново збуджуватимуть його твори".

Тарас Шевченко, який пережив усі можливу міру фізичних і моральних страждань, знайшов і найбільше щастя, про яке тільки може мріяти поет, він злився з народом у творчому взаєморозумінні.

І справді, могутня і ніжна, сумна і весела, піднесена до трагічних висот народним і особистим горем, пройнята стражданнями поезія Т.Шевченка була неначе єдиним образом народу, його душі, життя та історичного буття.

В поезії Т.Шевченка цей взаємозв'язок, взаємоперехідність, взаємопроникність особистого і народного вражають. Через те ліричний герой його поезії завжди є і його епічним героєм, так само як епічні герої його творів зв'язані з душею і долею самого поета.

Народність поезії Т.Шевченка полягає не лише в її органічному зв'язку з українським фольклором і не лише в тому, що вона відбила дух народу, його думи та сподівання. Ця народність виявилася у зримій відчутній на слух і дотик конкретності поезії, в її мовному, музичному та пластичному бутті. Світ створений Тарасом, - це багатобарвний і багатозвучний світ, в якому слово, звук та барва, фраза , музика і пластика злиті так, як вони можуть бути злиті в самому житті, діброви й лозняки, перекотиполе і високі могили, витоптані козацькими кіньми степи - всі ці невід'ємні риси українського пейзажу з такою ж невід'ємністю живуть у поезії Тараса, найбільшого й неперевершеного співця української природи.

І найголовніше полягає у тому, що ті чи інші географічно або історично обумовлені риси пейзажу і побуту стають у поезії Кобзаря рисами національного характеру, рисами єдиного мальовничого чи пластичного образу України. Вони створюють неповторний і самобутній колорит цього узагальненого образу народу і країни, і вони ж стають основою поетичної образності самого Кобзаря, багатозвучною гамою і багатобарвною палітрою його музичного, живописного, поетичного господарства.

Не випадково Т.Шевченко був не лише геніальним поетом, але й талановитим художником, музично обдарованим виконавцем народних пісень, і поезія його увібрала в себе багато скарбів музики і живопису.

Світ Тараса розкритий для бандуристів і кобзарів, а вірші його звуться "думами", тобто піснями. Народні уявлення і народна фантазія разом з образами природи, що цією фантазією оживлені, однаковою мірою становлять фундамент, визначають колорит і характер, створюють специфічну атмосферу великих творінь українського Кобзаря.

Одна з найбільших заслуг Тараса Шевченка перед українським народом полягає в тому, що він став творцем української літературної мови і підняв цю мову до рівня найбільш розвинутих мов світу. Почерпнувши скарби у "народу-мовотворця", щоб перетворити алмази народної мови на діаманти поетичного слова, - місія справді історична, бо забезпечити безсмертя мови - означає забезпечити безсмертя народу.

Вже перше видання "Кобзаря", за словами Франка, відіграло велику оновлювальну і творчу роль в українській літературі: "Ця маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простою і поетичною грацією вислову".

Звісно, у великому своєму новаторстві Тарас Шевченко спирався і на традиції української поезії, він виходив і з фольклору, і - що особливо важливо підкреслити - багато відчутних ниток зв'язували його з поетикою "Слова о полку Ігоревім".

Український народ сприйняв "думи" Кобзаря як свої власні пісні, як радісне втілення своїх почуттів і помислів, як слово, в якому чути і громовиці, і шелестіння тополі, і трепет соколиних крил, слово, про яке сам Тарас сказав:

Возвеличу малих рабів отих німих!
Я на сторожі коло їх поставлю слово...

Його музу, так само як і некрасовську можна було б назвати музою "гніву і печалі". Дух боротьби і героїчної волі в поезії Т.Шевченка був такий могутній, що шанувальникам його поезії і сам поет уявлявся в образі могутнього борця. І справді, ні переслідування, ні цькування, ні тюрма, ні заслання, ні солдатчина, ні заборона писати й малювати, що її цар власноруч вніс до страхітливого вироку, - не змогли зламати могутньої волі і духу Тараса. Він і справді був не лише великим співцем свого народу, а й національним героєм України, втіленням героїчного характеру і духу свого народу."

Царська жандармерія і цензура забороняли твори Шевченка, нищили їх, переслідували тих, хто вшановував пам'ять великого співця. Тривалий час на Тарасовій могилі чергував спеціальний патруль - ходили легенди, що ця могила стала центром зборів селянських бунтарів...

Для українських діячів культури наступних поколінь популяризація ідей і творчості Т.Шевченка, увічнення його пам'яті стали рушійною силою в справі пробудження та об'єднання народу.

За радянських часів творчість Т.Шевченка була, на перший погляд, всенародним надбанням: величезні щорічні наклади "Кобзаря" мовами народів СРСР та мовами світу, присвяти, присвоєння імені Шевченка закладам, містам, вулицям, у тому числі у Казахстані, в місцях заслання поета. Воістину всенародна шана.

Але шану складали ідолові в селянській свиті, а не академікові, не людині широкої ерудиції та глибоких філософських переконань. "Кобзар" виходив, як і за царату, з вилученнями та скороченнями. Діяла неофіційна заборона співати, навіть на Шевченківських роковинах у Державному музеї Т.Г. Шевченка, "Заповіт", а також читати зі сцени чи по радіо "Кавказ".

По всьому Союзу ставили пам'ятники Кобзареві, а біля його пам'ятника навпроти Київського університету заарештували тих, хто насмілювався співати і говорити рідною мовою...

Є всі підстави зазначити, що третє тисячоліття наближає нас до більш глибокого і відповідного дійсності розуміння феномена всесвітньої культури, ім'я якому - Тарас Шевченко.